— Вінсенте, ти часом не зі спортивної родини?
— Мій батько колись захоплювався американським футболом. Сестра, молодша за мене на п’ять років, захищає кольори волейбольної команди коледжу, в якому навчається.
— У якому віці ти почав відвідувати матчі NBA? Грою кого із зірок світового баскетболу милувався?
— Мені не було й п’яти років, як батько вперше привів мене на матч команд NBA. Я завжди був і залишаюсь у захваті від гри Кевіна Гарнета, Майкла Джордана, Скотті Піппена, Мейджіка Джонсона…
— А тобі довелося пограти на професіональному рівні в США?
— Ні. Я плекав мрію грати в NBA, але поки що ця мрія залишається нездійсненою. Тож для мене професіональний баскетбол розпочався після переїзду до Європи. На жаль, всесвітня фінансова криза ускладнила ситуацію. Врешті-решт, мені пощастило, що я потрапив до запорізького клубу, який очолює порядний президент, команду тренує грамотний тренер.
— Ти вже мав яку-небудь уяву про Україну? Якщо так, то як ця уява змінилася після приїзду сюди?
— Знав, що в Україні цієї пори року дуже холодно, і переконався в тому. В Америці зараз тепліше. А взагалі Україна – мальовнича країна. У той же час я ніде досі не бачив такої кількості бродячих собак, як тут. Вони гуляють самі по собі, без хазяїв. Часто-густо тварини об’єднуються у великі зграї й становлять загрозу для людей. Особисто я побоююсь зустрічей із ними.
— У кожної людини тривале перебування на значній відстані від країни, громадянином якої вона є, викликає ностальгію. Що тобі допомагає в цій ситуації?
— Мені поталанило: у Ферро-ЗНТУ я зустрів давнього друга Чарльза Томаса, з яким ми грали і в Арканзасі, і в Фінляндії. Тож я почуваюся тут доволі комфортно.
— Тебе запрошували до Ферро-ЗНТУ з огляду на дефіцит центрових, але в ігрових ситуаціях ти частіше виконуєш функції четвертого номера. Яка ж із цих ролей тобі більше імпонує?
— Мені до вподоби другий варіант, тобто роль важкого форварда.
— Але ж на цій позиції також грають Яків Змитрович і Георгій Кондрусевич. Ти не відчував з їхнього боку якихось заздрощів у тих іграх, коли в тебе був високий рейтинг?
— Я швидко влився в командне середовище, з усіма гравцями в мене дуже гарні стосунки. Тож ні про які заздрощі й мови не може бути. А найкомфортніше почуваюся на ігровому майданчику, коли поруч Олександр Шапошников або Артем Чемякін. Від них завжди можна отримати вивірену передачу.
— У команді, як і в будь-якому колективі час від часу можуть виникати якісь непорозуміння. Скажи, Вінсенте, тебе легко вивести з рівноваги?
— Взагалі-то я – людина миролюбна. А злим буваю лише до суперників, якщо вони до мене нечемно ставляться. Усе залежить від ситуації.
— Якщо Кевіна Тіггса під час гри емоції буквально захльостують, ти є втіленням холоднокровності, чи не так? А про що ти думаєш, якщо не секрет, знаходячись на ігровому майданчику?
— Звичайно, про перемогу своєї команди.
— Вивчати українську або російську мови не пробуєш?
— Ні. Мови ці дуже схожі, але для мене занадто складні. Тому мої знання обмежуються кількома словами.
— Твоє ставлення до української кухні?
— Місцева їжа набагато краща, ніж я собі уявляв. Дуже добре готують у нашому фірмовому кафе Ферро. Повірте, голодним ніколи буду, бо й сам маю певні навички кухаря.
— Твоя фірмова страва?
— Смажена курка.
— А чому ти ще присвячуєш час, вільний від тренувань та ігор? Зокрема, нині, коли в чемпіонаті оголошена вимушена тривала пауза через епідемію грипу?
— Я полюбляю відеоігри: баскетбол, футбол, стратегію, всілякі розважальні ігри. А ще спілкуюсь за допомогою Skype з моєю трирічною донькою від першого шлюбу, а також із подругою, яка є моєю уболівальницею № 1. Вона стежить за виступами Ферро-ЗНТУ та моїм рейтингом на Інтернет-сайті Євробаскет.
— Як ти вважаєш, український баскетбол може коли-небудь досягти рівня NBA?
— Уже в тих матчах чемпіонату Суперліги, в яких мені пощастило брати участь, я побачив тут чимало висококласних гравців. Отже, все можливе, але до рівня американського баскетболу український може наблизитися не раніше, ніж через шість років.
— Ти – оптиміст, Вінсенте! А тому пропоную зазирнути у твоє майбутнє. Думаю, не заперечуватимеш, що збірна США на сьогодні є для тебе нереальною мрією. У разі ж, якщо за підсумками чемпіонату Суперліги України ти будеш визнаний одним із лауреатів сезону, не виключено, що тобою зацікавляться наставники головної команди України. То чи готовий ти піти шляхом своїх співвітчизників Джея Ар Холдена та Келлі Маккарті, які стали громадянами Росії й у складі збірної цієї країни виграли "золото" чемпіонату Європи?
— Якщо я буду потрібен збірній України, з радістю прийму тутешнє громадянство (якщо це не суперечить законам країни) і з не меншим задоволенням захищатиму кольори національної команди.
— Залишається побажати, щоб наші припущення справдилися.
— Дякую!
Досье.Винсент Хантер родился 22 октября 1984 года в городе Литл-Рок (США). Окончил университет штата Арканзас. Выступал на позициях центрового и тяжелого форварда за студенческую команду этого учебного заведения, профессиональные клубы Форсан Корипоят (Финляндия), Златорог Ласко (Словения), Нимбург (Чехия). Рост - 208 см. В составе Ферро-ЗНТУ дебютировал 13 октября 2009 года в матче Кубка Суперлиги против ивано-франковской Говерлы.
