- У нас, Богу дякувати, усі збори йдуть за планом, - каже Андрій Дериземля. – Найважчий збір був в італійському Антхольці, де ми протягом трьох тижнів тренувалися в умовах середньогір’я. Після цього нам дозволили перепочити і побути вдома з сім’єю. Відпочинком у звичному розумінні цього слова це назвати складно – ми тренуємося, щоб підтримувати форму. Потім поїхали на збір у Раубічі, що в Білорусі, - підготуватися до літнього чемпіонату світу. А далі – початок зимового сезону.
На тренування ходимо всі втрьох: я виконую своє завдання, а доця з дружиною катаються на роликах чи на самокаті. Побути з сім’єю для спортсмена – це розкіш. Добре, що в команді нас розуміють і дозволяють на деякі збори брати зі собою близьких людей. Цього року навесні ми разом відпочивали в санаторії, а потім поїхали на збори до Литви та Швеції. Це був чи не найщасливіший місяць року. А так… спілкуємося по телефону. Донька стає вже дорослішою. Тепер їй складніше переносити тривалу розлуку. Перед моїм від’їздом вона так сумно дивиться... Деколи каже: "Тату, скоріше приїзди назад». А потім лічить дні до мого наступного приїзду. Коли зустрічаємося, після бурхливої радості вона наче замикається і тихо питає: "Ти ж нескоро поїдеш, правда?"...
- Як передолімпійський настрій?
- Намагаюся не думати про Олімпіаду. Якщо весь час думати про Ванкувер, можна до зими і не дожити. На Ігри буду налаштовуватися тоді, коли приїду до Канади. Олімпійські думки небезпечні – можна "згоріти" ще до початку Ігор... У плані підготовки нічого нового не вигадували. З Миколою Зоцем працюю багато років. І формулу підготовки - гори влітку, сніг узимку - максимально пристосували під мій організм.
- З Ванкувером ви вже встигли познайомитися – минулого року на етапі Кубка світу…
- Тоді ми мешкали далеченько – до арени змагань добиралися годину. Це виснажувало. Кухня у них дещо дивна, але нам не звикати. На Іграх усе буде по-іншому, тому цими питаннями ми не переймаємося. Щодо траси, то її вже тоді підготували ідеально. Особливо привабливо виглядала вона порівняно з трасами інших кубкових етапів та чемпіонату світу – в міру жорстка, на ній було достатньо снігу. Траса у Ванкувері своєрідна і певною мірою оманлива. Збоку здається, що пройти її легко. Навіть після першого кола відчуваєш, що це – дитячі забавки. Але на фініш приходиш такий виснажений… "Виною" всьому довгі й пологі підйоми. З погодою тоді нам пощастило – гніву пронизливих вітрів на собі не відчули. А ось семигодинна різниця в часі давалася взнаки. Спочатку було важко. А потім звикли.
- Чи є у вас персональні вболівальники?
- Знайомі та друзі, родина. На змаганнях багато людей підходять за автографом, а з українськими вболівальниками спілкуюся через Інтернет. Хоча не дуже люблю Інтернетом "ходити", мені приємніше книжку почитати. Деколи заходжу на офіційний сайт Федерації біатлону України, щоб почитати відгуки вболівальників. Коли тебе палко підтримують, як після етапу Кубка світу в Оберсдорфі, за спиною виростають крила... Найбільше фанатів, безперечно, в норвежця Уле-Ейнара Бйорндалена. Я і сам є його фанатом. Він побив усі можливі рекорди й зібрав усі титули. Бйорндален – хороша людина, тому й люблять його у всьому світі, не лише в Норвегії. А давніми кумирами з дитинства залишилися Олександр Тихонов, Сергій Чепіков, Валера Медведцев. З Чепіковим пощастило навіть побігати разом, я тоді ще малим був. А потім розказав йому, що він мій кумир, – посміялися разом. Медведцев тренує жіночу команду Росії, тож і за його діяльністю прискіпливо стежу.
- Які змагання у вашій кар’єрі запам’яталися понад усе?
- Найяскравіші спогади залишив юніорський чемпіонат світу 1996 року, коли я став чемпіоном. Особливе місце у колекції нагород посідає і "бронза" вже дорослого чемпіонату світу в Антхольці. Цю медаль я здобув у напруженій боротьбі, на ті перегони витратив чимало сил, але зумів дотерпіти, "дотиснути" - і ось…
