- На мій погляд, команда почала грати в розумніший баскетбол, хоча принципи побудови гри у Кирила Большакова не помінялися.
- Так, принципи ті ж, що й минулого року, але стараємося на тренуваннях працювати над всіма нюансами. Просто команда стала збалансованішою щодо кожної позиції. В одного не пішла гра – йде в іншого. А для загального результату це те, що потрібно.
- З іншого боку, поява двох гравців приблизно одного рівня на одній позиції – це ще й конкуренція..
- Конкуренція в колективі завжди йде йому на користь. Під час підготовки до сезону я був на зборах національної команди Білорусі, але стежив за ситуацією в клубі й за результатами контрольних матчів зробив висновок: з'являються контури в цілому рівної, збалансованої команди. Найголовнішим для нас з Сергієм Чариковим було те, що, повернувшись у клуб, ми практично відразу потрапили в командний механізм. Хоча, якщо чесно, я побоювався, чи зможу безболісно увійти до оновленого колективу. Випадки ж бувають всякі. Слава Богу, все гаразд. Сподіваюся, не псую загальної картини, в усякому разі, намагаюсь старанно й відповідально ставитися яг до ігор, так і до тренувань.
- Напевно, психологічно почуваєшся впевненіше? Все ж таки другий сезон в команді.
- Щодо мого психологічного стану, минулий сезон був нестабільним. Чемпіонат УБЛ для мене був новим, потрібно було звикнути, освоїтися. Своя специфіка. Зараз відчуваю себе, звісна річ, інакше.
- Успішний старт не став несподіваним для самих гравців?
- Десь чотири матчі були, можливо, несподіваними й приємними. А далі вже повірили в свої сили, почали грати впевненіше, на виграш. Вже немає навіть думки, що приїдемо, скажімо, до Маріуполя або Донецька, і після першої чверті вже все буде зрозуміло. Граємо тільки на перемогу, до останнього. Перемоги над елітними клубами - Азовмашем і БК Донецьк, упевнений, не останні. Гадаю, ще кого-небудь "зачепимо", покажемо зуби.
- Аналізу гри суперників приділяється особлива увага?
- Звичайно. Без цього зараз неможливо. Все дивимося, аналізуємо. Особисто в мене немає можливості дивитися телетрансляції матчів, але щось знаходжу в Інтернеті, є друзі-баскетболісти з якими спілкуємося, обмінюємося думками про гру потенційних візаві. Потім дивишся відеозапис матчу команди-суперниці й уже з урахуванням цієї інформації визначаєш як грати. Сучасний баскетбол без аналізу неможливий. Багато допомагає Сашко Рибалко – він давно вже грає в чемпіонатах України, знає можливості й манеру гри практично всіх суперників.
- На мій погляд, рівень нинішньої української Суперліги значно зріс. А як ти вважаєш, наскільки істотна різниця між об’єднаною баскетбольною елітою України й минулорічною УБЛ?
- Думаю, ця різниця істотна. Минулого сезону в УБЛ всі команди були приблизно рівні. Зараз, після об'єднання двох турнірів, рівень чемпіонату підвищився. Явного лідера немає, але є фаворити. Звичайно, багато що залежить від гри легіонерів, але є й вправні українські гравці. У плані гри, на мій погляд, не завжди й не у всіх присутній комбінаційний, європейського зразку баскетбол, але глядачам стало цікаво, люди відвідують матчі. А нам приємно грати за переповнених трибун.
- Ти став першим білоруським легіонером Ферро-ЗНТУ. Співвітчизники, минулого сезону – Коженець, а нинішнього -- Чариков, часом, не твої протеже?
- Ні, хоча тренер цікавився моєю думкою про Чарикова. З Сергієм ми відіграли два сезони в Осиповичах, разом виступаємо за збірну, добре один одного знаємо, і свою думку про його людські якості я висловив Кирилу Вадимовичу.
- У тебе були варіанти змінити клуб під час міжсезоння?
- Були. Але ми з дружиною Анною все зважили, поміркували, врахували інтереси дитини – доньці Кірі скоро виповниться півтора роки, і вирішили не гнатися за журавлем в небі. Тут ми все вже знаємо, імпонує обстановка в нашому клубі, та й тренер хотів бачити мене в команді, що важливо. Тому я й прийняв рішення залишитися.
- Дитину білоруській або українській мові вже вчите?
- Тут окрема історія. Кіра дивиться телевізор, чує українську мову, але інтернаціональні слова – мама, папа – вимовляє на російській. А білоруську мову вона встигне в школі вивчити, поспішати не будемо.
- ЇЇ тато свого часу встиг?
- Російською і білоруською мовами, природно, володію вільно. Українську розумію, але розмовляти не можу. Спілкуюся на сербській, яку вивчив, коли грав у Боснії. Англійську розуміти можу, але не вистачає мовної практики.
- У Запоріжжі ваше сімейство вже понад року. У Кондрусевичів є улюблені місця?
- Це – Набережна. Особливо подобається озеро біля кафе "Каскад", де плавають лебеді. Мала дуже полюбляє їх годувати, й ми прагнемо туди навідуватися. До речі, і сім'я Сергія Чариікова (в них теж є маленька дитина) частенько там буває. Подобається нам і в центрі міста, у сквері біля фонтану з великою кам'яною кулею на площі Маяковського.
- А як щодо суто чоловічих захоплень?
- Все гаразд. Я люблю рибалити. У Запоріжжі, щоправда, через брак часу не часто вдається зі спінінгом посидіти біля річки, а ось у відпустці – неодмінно приділяю час цьому виду відпочинку. Тут поки що нічого не виловив, зате в Білорусі ця справа у мене налагоджена – там у мене є й човен, і спінінги.
- Як з уловом?
- По-різному. Віддаю перевагу хижим рибам. Якось впіймав сома вагою під чотири кілограми, іншого разу – щуку десь на два з половиною… Сподіваюся, кращі трофейні екземпляри попереду.
- Ну а приділяти час ще одному хобі – музиці – виходить?
- Тільки вдома, в Білорусії. Тут немає ні інструментів, ні часу. Але музику слухаю. Подобається Лед Зеппелін, поважаю Рамштайн, до душі Аліса, можу послухати Ляпіса Трубецького, українські Воплі Водоплясова, Океан Ельзи. Все, окрім попси.
- Так, сьогодні Україна і Білорусія – це дві великі різниці, і не тільки стосовно автошляхів. За союзних часів мінський РТІ був не на останніх ролях в чемпіонаті СРСР. Чому, на твій погляд, нині баскетбол в Білорусі знаходиться в занепаді, хоча сильні гравці, загалом, є?
- Зараз баскетбол на моїй батьківщині починає потихеньку підніматися. А головна причина відставання – нестача коштів. Держава не приділяє уваги розвиткові цього виду спорту. А з урахуванням кризи і особливостей білоруської економіки небагато бізнесменів готові вкладати в нього гроші. По-суті, лише три-чотири клуби – БК Мінськ, ОЗАА (Осиповичі), Гродно-93 і Віталюр (Мінськ) – стабільні в фінансовому плані. У нас зараз набудували ковзанок на багато десятиліть вперед, утримувати які, гадаю, задоволення не з дешевих, а ось нових ігрових залів практично не з'явилося. Хокей - спорт номер 1 у Білорусі, а баскетбол нікому не потрібний.
- Напевно, тому й таке ставлення до національної збірної?
- Звичайно. Виступи за національну команду для її гравців, можна сказати, є добродійністю. За мої шість років в збірній ми лише двічі отримували якісь премії. Все інше – альтруїзм чистої води. І це при тому, що минулого сезону нам навіть вдалося потрапити в плей-офф першості Європи. Грали із збірною Грузії і, я вважаю, ми могли виграти, але…
- Щось зашкодило?
- Нам просто не вистачило підтримки, причому на всіх рівнях. У Могильові на нашу гру прийшла лише половина від можливого числа глядачів. А в Тбілісі величезний Палац спорту був забитий вщерть, а люди ще й дивилися матч на вулиці, на великому екрані! Там, в хорошому сенсі, хворіють баскетболом. Ми грали за ідею, а суперник, досягши мети (грузини вийшли до дівізіону А), ще й отримав додатковий стимул – солідні преміальні. Виходить, ми боремося з системою, що залишилася з радянських часів, а система, схоже, бореться з нами. Вибачите за прямоту, накипіло. Напевно, в наступному сезоні відмовлюся від виступів за збірну – набридло грати під гаслом "Давай зараз попрацюємо, а потім, можливо, щось буде". Багато гравців такої ж думки, до того ж ми – не школярі, в нас, на жаль, вже не той вік.
