- Віталію Олександровичу, хотілося б розкрити декілька тем, які цікавлять вболівальників – Ваше ставлення до тренувального процесу, до того, як досягається результат. Кажуть, що Одеса проповідує відкритий, швидкий атакуючий баскетбол. Підтвердьте, будь ласка, цю думку, якщо вона вірна, або ж розвійте міф.
- Якщо взяти мою тренерську кар’єру, зокрема в Одесі, де минула її більша частина, то в мене завжди були так звані незручні команди. Це при тому, що завжди не вистачало то коштів, то виконавців, в першу чергу – фундаментального "центра". Навіть Воллес, котрий виконував цю роль, не був "центром" як таким. Він – гравець, який більше допомагає команді, підчищає огріхи партнерів. І в цьому відношенні він справді дуже сильний. Зараз з’явився Рашад, котрий на такого-от гравця схожий більше. А якщо взяти команду 1999 чи 2001 року, коли ми вигравали золото, у нас були Полторацький, Успенський – баскетболісти по 2.10 см зростом, але внаслідок універсальності для суперника незручні. Непросто будь-якому противнику було підлаштуватися й під манеру гри задньої лінії, де були Усенко та Пудзирей під 2 метри зростом, де був Чхеідзе. До чого я веду – напевно, саме життя змусило нас, не маючи фундаментальних центрів, прививати таку манеру гри. Але в мене завжди такий підхід – на певному етапі підготовки та комплектації команди я розподіляю гравців за функціями. Добре, коли в наявності універсальні виконавці, але зазвичай любителі поатакувати не люблять працювати, не люблять виконувати чорнову роботу.
Зараз ми маємо Хілла та Блессінгейма – дещо різнопланових, але з огляду на роль у команді однакових гравців. Обоє можуть непогано захиститися, попресингувати, обоє дуже незручні за швидкої гри, добре бачать поле, можуть зупинитися і пробити, а можуть пройти до кінця, атакувати великого, можуть взяти на себе двох-трьох гравців суперника й віддати на периметр… Це ж стосується й ДеГрота, Фрасенюка, свого часу таким гравцем для команди був Юшкін. І сьогодні він може вистрелити, незважаючи на вік, адже кидок і вміння правильно обрати позицію залишилися. Але це не означає, що слід вдаватися до принципу "бий-біжи", хто першим схопив м’яч... Мені більше до вподоби литовська школа, коли всі гравці грають на будь-якій позиції, коли кожен може і забити, і пройти, і зацентрити, і обіграти, і поставити заслон, і провалитися…
У мене відчуття, що ми все ще не завершили селекцію в нинішньому сезоні. Життя повне сюрпризів та ідей, які приходять часто несподівано. Але я прихильник того, щоб вони приходили, натомість тупість, безідейність руйнує. У нас сьогодні незручна команда, яку противнику складніше прочитати. На відміну від, скажімо, Кривого Рогу, гра якого, хоч і спирається на чітку ігрову дисципліну, але водночас і страждає схематизмом, її можна передбачити, розклавши по поличках дії кожного баскетболіста. Тим не менше, на тренуваннях ми багато уваги приділяємо тактиці, у нас на сьогодні є понад 30 різновидів рухів гравця під гравця. В НБА, для прикладу, – 60-70. Маємо й резерв – різновиди зони, які ми потихеньку впроваджуємо в життя. Але все ж таки відсотків шістдесят гри Одеси пов’язано з імпровізацією. Звісно, що тут все залежить, насамперед, від індивідуальної майстерності гравців.
- Бувають ситуації, коли гравці іноді навіть скаржаться, що їм заважають імпровізувати…
Можна виграти чемпіонат, а від самої гри люди будуть плюватися. Можна чітко й педантично розписати дії кожного: ти б’єш, ти проходиш, ти стоїш тут, але інтересу це не буде викликати, навіть попри результат. А можна стати дев’ятим чи десятим, однак глядачі будуть отримувати задоволення від гри. Як приклад – іспанська ліга, де команди за своїм рівнем різні, але ніхто не може бути впевненим, що Барселона, Реал чи Унікаха не програють, приміром, сімнадцятій команді… І люди йдуть на баскетбол, щоб отримати заряд позитиву, розслабитися, просто отримувати задоволення від якогось фінта, руху. І в той же час очікують на перемогу своєї команди. В цьому відношенні, як показали останні ігри, ми на хорошому шляху. Людям, як кажуть, в кайф, а коли ще й виграє улюблена команда, ми створюємо їм чудовий настрій. Єдине, що це у нас не планово, а стихійно відбулося. Крім того, хай це і звучить нескромно, в моєму розпорядженні величезний арсенал агентів. Географічний діапазон величезний, і величезний вибір, чим я завдячую Олександру Анатолійовичу Волкову, котрий колись ввів мене у цей світ. Загалом, мені сьогоднішня команда за стилем більше подобається, ніж минулорічна.
- Тобто в ігровому плані Ви є досить лояльним тренером, дозволяючи грати один на один. Знаходяться й такі, хто критикує Вас за те, що дозволяєте гравцям подібне…
Не плутайте анархію з довірою. Подібне я, навпаки, присікаю. Не треба робити те, чого ти не можеш, віддай м’яч тому, хто може, адже таким чином ти руйнуєш схему гри. Будь-яка імпровізація має базуватися на певній платформі. Хтось створює моменти, хтось завершує… Але важко доводити гравцю, котрий вміє щось робити на майданчику, що цього робити не слід. Якщо я беру певного виконавця в команду за те, що він уміє кидати, чому він повинен водити, якщо я беру гравця, котрий вміє водити, чому він повинен "центрити", якщо беру центрового, чому він повинен виводити м’яч? Інша справа, що іноді, коли це тактично вигідно, гравці можуть змінюватися ролями, приміром, центровий виводить м’яч, даючи відпочити "маленьким" тощо. Взагалі, для належної гри команди повинна бути одна єдина важлива платформа – здоров’я.
