Насправді, кожен випадок натуралізації треба розглядати окремо. Наприклад, хто більше заслуговує грати в збірній Україні? Бразилець Едмар, який знайшов тут другу Батьківщину і створив українську родину? Чи уродженець Хабаровська Алієв, який, схоже, взагалі Батьківщини не має, зате завжди готовий знайти в штанях паспорт із двоголовим хамелеоном і пов’язати на груди георгіївську стрічку?!
Можна довго перебирати і порівнювати різні випадки, але спробуйте собі поставити питання: чи дає натуралізація результат в історичному значенні? Чи дарує вона, ні, не спалах миттєвої перемоги, а вікову гордість?
Натуралізація розпочалася не сьогодні і не вчора. Ще в п’ятдесятих роках хитруни-італійці запровадили термін "оріундо", хоча на практиці використали його ще в тридцятих. Не вистачає гравців на Аппенінах? Чому б не запросити відомих майстрів з Латинської Америки і набундючено промовити – вони італійського походження, отже гратимуть за нашу збірну. Луіс Монті, Енріке Гуаїта і Раймундо Орсі, видатні представники аргентинського футболу, за протекцією Муссоліні і з порушенням регламентних норм були заявлені за Італію на Чемпіонат Світу 1934-го року. Скуадра Адзурра перемогла (а потім ще й у 1938-му повторила успіх ), а Орсі врятував свою нову команду у фіналі – зрівняв рахунок наприкінці гри із Чехословаччиною і дав можливість виграти в овертаймі. Найцікавіше те, що пізніше він повернувся в Аргентину і навіть зіграв ще один матч за альбіселесте. Він двічі змінив громадянство, лише підкресливши всю штучність натуралізації і тодішніх італійських перемог.
Ті буремні часи додали два Кубки Світу в італійський музей. Та вони припали пилом, який вже нікому не хочеться прибирати. Натомість назавжди в історичній пам’яті залишаться прізвища легендарних воротарів тих часів Самори і Планічки, і, звичайно, згадки про "вундертім". На початку тридцятих років царювала диво-команда з Австрії. Вони були чимось на кшталт угорців п’ятдесятих, чи бразильців часів Пеле. Неймовірна команда, яка мала вигравати той проклятий чемпіонат 34-го. Їй було легко перемагати суперників на футбольному полі, та набагато важче – протистояти фашизму. У півфіналі австрійці програли Італії – постарався шведський суддя Іван Еклінд. Він зарахував гол, коли після зіткнення з італійцем м’яч перетнув лінію воріт в руках австрійського воротаря (Пізніше Еклінд відпрацював і на фіналі, ставши для Італії своєрідним дванадцятим гравцем).
Символом віртуозної Австрії був їхній капітан і найкращий гравець Маттіас Сінделар. Його збірну вбили на піку слави. Після аншлюсу Австрії Німеччиною команду ліквідували, австрійських гравців зобов’язали виступати за збірну фюрера. Сінделар відмовився. А в 1939-му за загадкових обставин життя великого майстра обірвалося – він був знайдений в своїй квартирі після отруєння угарним газом. Сінделар прожив лише 35 років, але в пам’яті людей залишився на віки: як блискучий футболіст, борець проти нацизму і патріот, який під загрозою смерті не зрадив Батьківщину. І це коштує набагато більше, ніж музейний пил.
Роки йшли, гравці виступали за різні збірні, але найбільші успіхи здобували чомусь саме з рідними командами. Згадати хоча б легендарних Пушкаша і Ді Стефано. У 1964-му виступати за різні збірні нарешті заборонили. Але у сучасному футболі натуралізація отримала новий поштовх. Дехто вистрілив і згас, як наш старий знайомий польський нігерієць Олісадебе, дехто навіть виграв титул як іспанський бразилець Маркос Сенна, чи новий оріундо Мауро Каморанезі. Останній щоправда ніколи себе італійцем не вважав і навіть принципово не вчив слова гімну (це ж треба так ігнорувати мелодійний гімн Італії, який так і хочеться наспівувати).
Але це все квіточки. Як Сенна, так і Каморанезі ¬– важливі гравці своїх збірних. Але вони не мали статус суперзірки. Їх не викликали задля того, або зробити нібито бездоганним те, що і без них було найкращим у світі.
Виявилося, що бездоганності у футболі не існує. Принаймні, її не досягти методом натуралізації. Фурія Роха останніх років – це символ футбольної епохи і їй не потрібні консерванти. В іспанській команді вистачає гравців, що вміють симулювати, але саме Діего Коста своїми діями істотно зіпсував карму величній збірній. Він, чужородне тіло збірної Іспанії, довів майстерність зачепитися за пенальті до абсолюта. Коста виконав те, що робив завжди. Але те, що виглядає природним в хуліганському Атлетико, не має бути зброєю королівської команди. Коста з відчуттям виконаного обов’язку залишив право забити Хабі Алонсо, і саме це стало початком кінця чемпіона. Після реалізації несправедливого пенальті Іспанія не забивала ані нідерландцям, ані чилійцям. А освистаний бразильськими стадіонами Дієго Коста цілком заслужив жарти про те, що настав час йому поміняти Червону Фурію на Бундестім.
Звичайно, у фіаско збірної Іспанії багато причин. І барселонська криза жанру, і неготовність Дель Боске реагувати на зміни у футбольній реальності. Здається, хитромудрий ентренадор згаяв момент, коли треба освіжити команду, продовжив вірити у магію старих героїв і жорстоко за це поплатився.
Але найголовніше, що Іспанія втратила свою натуральність. Свій неповторний стиль, своє прагнення до новацій і контролю гри. Дієго Коста посів у збірній місце когось з іспанців, що заслужили право битися за СВОЮ країну. Хесус Навас, Альваро Негредо і безліч інших великих талантів залишилося вдома. А можливо, саме хтось із них міг би стати своєрідним новим Х-фактором для збірної Іспанії?!
Ні, тікі-така не померла. Адже, як влучно казав Карло Анчелотті: "Футбол ніколи не помирає". Просто велика гра не терпить лукавства. Про Дієго Косту в Іспанії кажуть: "У нього погане молоко", – цей фразеологізм дуже влучно характеризує манеру гри форварда. Це не означає, що Косту всі ненавидять. Навпаки, у команді Сімеоне він виглядає цілком природно. Більше того, Дієго Коста – дійсно форвард топ-класу. Але в збірній Іспанії він лише консервант. Е19. Суворо не рекомендований до вживання.
